Указом Президента України від 25 січня 1999 року встановлено державне свято — День Соборності України, що відзначається щорічно 22 січня — у день проголошення 1919 року Акту Злуки.
  Цій даті передувало проголошення 22 січня 1918 року Центральною Радою своїм Четвертим Універсалом Української Народної Республіки як самостійної, незалежної, вільної держави українського народу.
  В універсалі йшлося: «Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю.»
  22 січня 1919 року — визначний день в історії України. Того дня у Києві на площі перед собором Святої Софії було урочисто оголошено Акт Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.
  Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.
Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.
  Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.
Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
  Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».
  Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.
  У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок». І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом.
  І хоч подія проголошення Акту злуки не зуміла зупинити наступу більшовицьких окупантів на Україну, проте вона стала знаковою для формування державницької свідомості українців. Більшовики розпочали шалений терор не тільки супроти учасників тої події, але й супроти її симпатиків. Пам’ять про цю подію попри усі заборони польської влади берегли в Галичані. Однак після приходу у Галичину других більшовиків там також жорстоко викорінювали пам’ять про цю подію. Роль берегині Акту Злуки випала на українське зарубіжжя у вільному світі.
  І хоч в Україні окремі люди зважувалися на відчайдушні кроки, щоб зберегти пам’ять про цю подію, однак початок повернення до Акту датується 1989 роком, коли у Львові на подвір’ї собору святого Юра відбувся величезний мітинг.
  Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали і січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.
  Співорганізатором цієї події був відомий громадський і політичний діяч Богдан Горинь. Він розповідає про ланцюг, який змусив тодішню владу здригнутися: „Еліта Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя й інших міст України усвідомлювала, яким важливим моментом в боротьбі за незалежність є наша соборність. А оскільки люди в основному були добре обізнані в історичних процесах, то розуміли, що впродовж довгих століть Україна прагнула бути соборною державою. І вже після Тараса Шевченка Україна мислилася як єдина цілість. Адже Галичина так прославила Шевченка наче це її син і зрозуміла, що Україна велика у всій її протяжності від сходу до заходу і з півночі на південь. І недивно, що Іван Франко в поемі „Мойсей” пророкував народові: „Та прийде час і ти вогнистим видом// Засяєш у народів вольних колі,// Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом// Покотиш Чорним морем гомін волі”. Отже, Іван Франко був великим соборником і очевидно все це ми розуміли і усвідомлювали значення тих двох частин України”.
  На велику ідею Соборності звертав увагу і Євген Маланюк, який сказав: „Наша „східно-західність”, наша геокультурна „еліпсовидність” — це не причина до нарікань, лише вийняткове наше геокультурне і геополітичне щастя: обидві половини нашої соборної „еліпси” із своїми двома окремими вогнищами не лише себе — впродовж довгих віків — взаємно доповнювали, а й взаємно виручали. Іван Франко, Михайло Грушевський, і цілий ряд видатних представників української політичної думки, зокрема, теоретик українського націоналізму Донцов (народився в Мелітополі на Запоріжжі) і він не уявляв собі України іншої як соборної.
  Отже, натхненні тими ідеями Соборності, ми не тільки ініціювали у Львові ідею ланцюга, а протягнули його до Києва. Хочу відзначити, що перший ланцюг — скорботи був проведений на відзначення сумної дати для Галичини 17 вересня 1939 року і коли ми побачили, що весь Львів заповнили люди зі свічками і це стало великим дійством і тоді народилася ідея зробити після ланцюга скорботи ланцюг радості. І цей ланцюг радості був втілений у неділю 21 січня 1990 року. Я особисто був відповідальним за проведення ланцюга на відтинку траси Львів-Тернопіль, а також забезпечення тих місць в Житомирі і в інших місцях, де він міг бути розірваний. Якщо я тепер пригадую з яким ентузіазмом люди з різних міст і містечок Львівщини організовували автобуси, щоб по карті зайняти своє місце на трасі і щоб не було ніде розриву то це був один з найвищих спалахів нашої національної соборної свідомості”.
  Проте, поки прийшло усвідомлення цієї дати на державному рівні треба було чекати ще 9 років. У 1999 році президентським указом, з огляду на політичне й історичне значення об’єднання Української народної республіки (УНР) і Західноукраїнської народної республіки, 22 січня було визнано Днем Соборності.
Унітарність української держави закріплена в Конституції України, а цілісність території виступає ключовим фактором її суверенітету. Проте, історична спадщина старих розмежувальних ліній нині подекуди проступає на державному тілі України хворобливими плямами регіоналізму. І це яскраво було продемонстровано партією „Регіони України” під час парламентської виборчої кампанії 2006 року.
  З приводу дня Соборності Президент України Віктор Ющенко звернувся 22 січня 2007 року до нації: „88 років тому Український народ реалізував своє багатовікове прагнення жити у соборній державі, сповідувати єдині національні і суспільні цінності, спільними силами дбати про безпечне, гідне і процвітаюче життя людей, як належить великій європейській нації”. Глава української держави звертаючись до українського народу, сказав, що за роки незалежності український народ пережив багато випробувань: кримську проблему 1992 року, президентські вибори 1994 року, прийняття Основного Закону у 1996 році, революційні події 2004 року і перші виклики життя в нинішніх умовах змін до Конституції.
  За словами президента Віктора Ющенка, найголовніше, що збережено унітарність і цілісність держави. „Ми подолали сепаратистські настрої. Це означає, що ми маємо потужний ресурс консолідації, який живе всередині України. Саме він дозволяє нам рухатися вперед”, констатував Віктор Ющенко.
  З впевненістю можна зазначити, що значення Дня Соборності полягає не лише в історичному контексті, а насамперед у дії на майбутнє, у розвитку єдиного гуманітарного та інформаційного простору країни і поліпшення добробуту її громадян.

Гринчук Б.А.